Афорізми Ліни Костенко

Найкращий вірш не ходить на свободі

Чи нас Господь почує усіх разом, 
Коли так просить кожен про своє? 

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

 Нерівня душ – це гірше, ніж майна! 

 Держава – держить. Бо вона держава. У неї скипетр влади у руці. 

З-за ґрат свободу краще видно.

У пеклі наших доль не знаєш сам – ти бранець чи обранець.

Лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі.

Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид.

Ми любимо тих, що знали нас молодими. Їхня па-м’ять – музей коштовностей, які ми колись розгубили.

Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист.

Страшні слова, коли вони мовчать.

Де є та грань – хто люди, хто юрма?

Клаптенята паперу – то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою.

Душа, зруйнована, як Троя, своїх убивць переживе.

О найстрашніше з літочислень – війна війною до війни!

Пішов у смерть – і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є

Якщо платити злочином за злочин, то як же й жити… на землі?

Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.

Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство.

Де воля спить, її ще й приколишуть.

Поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

Самотнім добре – жодної розлуки.

Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі!

Вибираєм ми дорогу. І вона нас вибира.

Всі слова уже були чиїмись.

Кожне покоління вип’є свою чашу. Але чому вони повинні пити ще й нашу?

Од звичайного погляду скрите відкривається лиш дивакам.

На спіритичних сеансах історії найголосніше говорять мертві.

Не бий на сполох в невідлитий дзвін.

Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є – каторжани.

Хіба це мало – незабутня мить?
А слово – струм.
А слово – зброя.
А віще слово – вічове.
Художнику, ти – пілігрим:
Йдеш по святих місцях людського духу.
Колись творилися слова, тепер – абревіатури.

Не було епохи для поетів, але були поети для епох!

Діапазон мети і метушні
Поету мстить в неправедному слові.

Колись були Орфеї, а тепер корифеї.
Податись можна, а подітись – ні.

Історія проситься в сни нащадків.
Поет – це медіум історії.

Народ шукає в геніях себе.

Що доля нелегка, – в цім користь і своя є,
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

Те, що вчора було прогресом, завтра стане іхтіозавром.

Яка важка у вічності хода!

 Душа пройшла всі стадії печалі – 
Тепер уже сміятися пора.

Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.

усі афорізми