Афорізми Ліни Костенко
Найкращий вірш не ходить на свободі
Чи нас Господь почує усіх разом,
Коли так просить кожен про своє?
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.
Нерівня душ – це гірше, ніж майна!
Держава – держить. Бо вона держава. У неї скипетр влади у руці.
З-за ґрат свободу краще видно.
У пеклі наших доль не знаєш сам – ти бранець чи обранець.
Лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі.
Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид.
Ми любимо тих, що знали нас молодими. Їхня па-м’ять – музей коштовностей, які ми колись розгубили.
Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист.
Страшні слова, коли вони мовчать.
Де є та грань – хто люди, хто юрма?
Клаптенята паперу – то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою.
Душа, зруйнована, як Троя, своїх убивць переживе.
О найстрашніше з літочислень – війна війною до війни!
Пішов у смерть – і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є
Якщо платити злочином за злочин, то як же й жити… на землі?
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство.
Де воля спить, її ще й приколишуть.
Поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
Самотнім добре – жодної розлуки.
Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі!
Вибираєм ми дорогу. І вона нас вибира.
Всі слова уже були чиїмись.
Кожне покоління вип’є свою чашу. Але чому вони повинні пити ще й нашу?
Од звичайного погляду скрите відкривається лиш дивакам.
На спіритичних сеансах історії найголосніше говорять мертві.
Не бий на сполох в невідлитий дзвін.
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є – каторжани.
Хіба це мало – незабутня мить?
А слово – струм.
А слово – зброя.
А віще слово – вічове.
Художнику, ти – пілігрим:
Йдеш по святих місцях людського духу.
Колись творилися слова, тепер – абревіатури.
Не було епохи для поетів, але були поети для епох!
Діапазон мети і метушні
Поету мстить в неправедному слові.
Колись були Орфеї, а тепер корифеї.
Податись можна, а подітись – ні.
Історія проситься в сни нащадків.
Поет – це медіум історії.
Народ шукає в геніях себе.
Що доля нелегка, – в цім користь і своя є,
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.
Те, що вчора було прогресом, завтра стане іхтіозавром.
Яка важка у вічності хода!
Душа пройшла всі стадії печалі –
Тепер уже сміятися пора.
Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.